Інтерв’ю Євгена Карнауха

Режисер Дніпровського національного театру ім. Т. Г. Шевченка

Про сьогоденний театр, його перепони під час війни. Про ненависть та любов.
“Театр — це завжди про процес і зміни, тому коли вони відбуваються не тільки на майданчику, а і з усією інституцією разом, — це викликає захват”.

1.Документальна драма «Край» — ваша перша режисерська робота у Дніпровському національному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Вітаємо з дебютом! Розкажіть про процес роботи над виставою, які були перешкоди, та що надихало вас продовжувати свій режисерський шлях.

Я в Дніпрі виріс. Най зараз я і не відчуваю себе тутешнім, але про місто знаю багато (як і воно про мене). І театрів тут цілком достатньо, щоб зватися культурною столицею, незважаючи на абсолютно периферійне фінансування.

У моїй пам’яті та уяві театр Шевченка завжди мав сталу лінію існування — класичні твори української літератури в класичній манері гри української культури. І я дуже здивувався, коли почув від Оксани Іванівни, що потрібно щось сьогоденне, про війну.

Театр — це завжди про процес і зміни, тому коли вони відбуваються не тільки на майданчику, а і з усією інституцією разом, — це викликає захват. Серед перешкод — тільки час. Мені замало часу займатися класною справою з класними людьми. Тривоги, на жаль, перейшли в буденність, і коли вони оголошуються, то трупа просто спускається в підвал і продовжує роботу там. Змінюється плин репетиціїй, приходиться підлаштовуватися, але вистава «Край», яка зараз створюється, багато в чому про це — просто працювати, незважаючи на складність умов. Не скиглити, а спробувати зробити те, що можеш, і в підсумку зробити більше, ніж очікував. Rus — ні, pease — та. То чому не працювати, якщо є така можливість.

2. З початком повномасштабної війни вам довелось покинути Херсон. Як окупація рідного міста вплинула на вашу творчість?

Я з сім’єю пробув в окупації п’ять місяців. Херсон — не рідне моє місто, але моє. Якісь дальноплинні зміни я побачу тільки через якийсь час. Зараз в мене ПТСР*. Можна було б ще спихнути на це проблеми з тиском та серденьком, але то насправді вже мої особисті заслуги.

Тож не знаю, що відповісти загалом. Війна на все впливає однаково погано. Як на творчість, так і на побут/мізки тощо.

*Посттравматичний стресовий розлад. (Прим. ред.)

3. Яка ідея лягла в основу вистави «Край»?

Ідея в різниці мотивацій.

Любов — дуже глибоке почуття. Фундаментальне. Ненависть — дуже сильне, потужне, але слабше. Мілкіше.

Тому коли русня намагається з ненавистю знищити щось побудоване на любові — це виявляється неможливим. Ненависть просто не здатна дістатися потрібної глибини, а якщо і дістанеться, то сама перетвориться на любов. Світ влаштований саме так, цього не змінити.

Це філософія. Але є й побут. Умови, в яких ми живемо зараз, постійно намагаються нас відволікти, зламати, понівечити, зневірити. Тому мені хочеться просто обережно нагадати, що наскільки б не був важливий побут, є важливіші речі. Ми живемо в побуті, але ж побут в нас не живе. В нас живе любов.

І жодна чужа дрібна ненависть цього не змінить.

4. З якими театральними жанрами вам хотілося б працювати надалі та чому?

Спочатку подумав, що це досить дивне питання. Типу постановки обираються режисером в залежності від його теперішнього самопочуття, а не майбутнього. І теж, якщо взагалі в режисера є можливість обирати, бо це не дуже часта історія. Звідки я знаю, куди мене потягне через місяць/півроку?

Але зараз розумію, що шукаю в житті якісь контрасні речі. Контраст створює ширину. Життя — дуже об’ємна штука. Тому постійно ловлю себе на тяготінні саме до трагіфарсу. Мені здається, в цьому жанрі є потрібна мені ширина. Хоча при цьому не можу сказати, що я прошарив всі жанри глибинно й на повну…

Давайте так: надалі я хочу просто працювати. І все.