ТЕАТР ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

24 листопада відбулася прем’єра вистави «Свято солодкої лободи»

З малої сцени – великий резонанс

Ці сторінки нашої історії довгий час були закриті для людей, і молодші віком не знали про ті страшні події, а якщо ненароком колись  чули про це, то не йняли віри, надто вже неймовірним це здавалося. Ті  ж з старших, хто знав про це зі скупих спогадів рідних і не міг не довіряти їм, мовчали, бо надто страшною і небезпечною була ця правда. Нині ми дожили до такого часу, що правду не тільки можна, а й треба говорити  на весь голос.

У дні, коли в  Україні відзначалися 85-ті роковини  голодомору 1932-1933 років, на малій сцені першого державного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка відбулася знакова прем’єра – «Свято солодкої лободи». Це моновистава за оповіданням відомої дніпровської  письменниці і поетки  Лесі Степовички. Здається, камерна локальна історія про те, як викликали трудівницю до голови колгоспу аби нагородити її медаллю «Мати-героїня» і ще й подарунком – мішечком пшона, виростає в епічну трагедію народу, який не тільки нищили, а ще й при тому цинічно  знущалися з нього.

Хочеться відзначити, що ця вистава зроблена на єдиному диханні авторки Лесі Степовички, режисера – заслуженого діяча мистецтв України Анатолія Канцедайла (він же автор сценографії) і молодої актриси Вероніки Голованьової. Їхні  думки співпали, серця билися в одному ритмі, а фібри їхніх  душ тремтіли в унісон. Тому таким, майже до карикатурності, зображувала Вероніка того «щедрого» голову колгоспу  і  тут же пропікала щирими, драматичними  інтонаціями нещасної жінки, яка половину дітей вже втратила, а решта помирає на її руках. Вона просить не милостині, а дозволу вийти в поле, аби хоч щось заробити для дітей, а їй і того не дозволяють.

І пізніше, коли вона виносить фотографії усіх родичів та односельців, таких, якими вони були колись і яких ми усі втратили, стає видно масштаб цієї біди, цього горя, цієї катастрофи – адже таких сіл в Україні було багато і на всі – одна трагічна доля.

Театр не педалює страшні подробиці, не виносить фото з картинами голодомору, але ця стриманість ще підсилює ефект, примушує домальовувати все в уяві, додумувати причини і наслідки явища. На прем’єрі був переповнений зал, який затамував подих у співпереживанні. Тож вистава на малій сцені має й матиме великий резонанс.

Тетяна АБРАМОВА