Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Рецензія Світлани Максименко, кандидата мистецтвознавства, на виставу «За надмірну любов»

Чи може любов бути надмірною?

(за  мотивами твору Марії Матіос «Вирвані сторінки …».)

 Автор ідеї і виконавець: Марія Проценко,  заслужений працівник культури;

Режисер-постановник: Лідія Кушкова,  народна  артистка  України ;

Музичне оформлення:  Валерій  Ковтуненко,  народний  артист  України, поет, композитор ;

Сценографія: Іван Шулик,  заслужений  діяч мистецтв України;

Відеоряд: Олег Бринь

Українське  національне мистецтво (як і драматичний  театр),  що   майже    ціле  ХХ  століття  провели  в  умовах  СРСР та  міцних  недружелюбних «обіймів» «єдино вірного методу  соціалістичного реалізму», й до сьогодні, видається, не можуть позбутися наслідків  того  ідеологічного  та  морального тиску.   Він  відкинув  демократичний  розвиток  національної культури на віки… Особливо відчутно відчувають цю проблему митці. На початку третього тисячоліття сучасний український театр «вибухнув» наболілими темами  у  інсценізаціях  творів  Ліни Костенко, Марії  Матіос,  Неди Нежданої, Надії  Симчич,  Наталі Ворожбит, Павла Ар’є та ін. Як бачимо, лідирують у цьому переліку жінки.

Посттравматичні, постколоніальні, постдраматичні, документальні,  психодрами    сьогодні   широко  представлені  на  кону  національної   сцени.  І хоча у війни, як відомо, нежіноче обличчя, але саме мисткині  рефлексують активніше  і  реагують   тривожніше  на  актуальні   соціо-політичні  проблеми.  Артистка Дніпровського національного академічного українського  драматичного театру  Марія Проценко  – одна з них.  Активна  у  громадському  та творчому житті, вона  ініціює створення  численних авторських  моновистав.  У найновішій, «За надмірну любов» (за мотивами творів: Марії Матіос «Вирвані сторінки …»; Миколи Чабана «Січеслав у серці»;  особистого архіву Голови Народного Руху України Дніпропетровської области,  заслуженого діяча мистецтв України, театрального художника  Івана  Шулика;  збірки спогадів «Забутий шістдесятник Іван Сокульський»; книжки  Емми Шаповалової «Патріот, що за любов таврований» про Івана  Сарма-Соколовського, багаторічного політв’язня, поета, художника, кобзаря, громадського діяча. У виставі використані пісні «Ангел небесний» та «Україні» поета-композитора, народного артиста України, кандидата мистецтвознавства Валерія Ковтуненка, звучать вірші дніпровської поетеси Лесі Степовички та інші архівні документи). Виконавиця  моновистави Марія  Проценко    виступає  тут  ще  й  автором  ідеї.

Сповідь на 1 дію. Так  зазначено жанр  «За надмірну любов».  Але, власне, виставою мені її  важко називати. Попри наявні усі складові драматичного спектаклю: драматургія, режисура, відеоряд, актриса так глибоко і  емоційно проживає озвучені  нею  документальні  історії  з  життя України,  що трагедія озвученого  стає  не  власною «сповіддю», а  народним болем, втіленим у цій жінці, криком душі, воланням  одинокого у пустелі…

На сцену виходить жінка середніх років, одягнута  у чорну робітничу  «спецівку» (такі  носять  прибиральниці),  з білою хустиною на голові.  Її увагу привертає КНИЖКА, гортаючи яку, акторка  озвучує  факти: складні людські долі відомих митців Західної України (роздуми про фільм «Білий птах із чорною ознакою» режисера Юрія Іллєнка), про загадкову загибель композитора Володимира Івасюка, сміливий виступ-протест Марії Матіос  у Чернівцях….

А далі, наче гортаючи  сторінки  особистого, Жінка-Проценко «виймає» з власної пам’яті історії, факти, свідчення про нищення національної  культури   та  її  героїв: поетів, літераторів, акторів, художників.  Відеоряд подає скупі фото- та  відео-фрагменти,  які  контрапунктом  накопичують критичну масу  висловленого: убитий, повішений, закатований, розстріляний, ув’язнений, реабілітований  посмертно…

Вистава-сповідь  Марії Проценко  стає  своєрідною соціодрамою для  подолання  наслідків  колективних  травм  та  вирішення  важливих  соціальних завдань.  Доводячи  глядачів до стану масового катарсису,  виконавиця наче вивільняє себе і  присутніх у залі  від  колективної вини, яку  відчуває кожен під час перегляду, навіть якщо народився після зазначених у виставі подій. Хіба можна було такі  знання  втаємничувати, а факти замовчувати?  В УРСР  вони пильно  приховувались. Сьогодні  маємо  результати  цього серед прихильників «русского міра», які ненавидять Бандеру, НІЧОГО не знаючи з фактів біографії борця за волю України.

Своєю виставою колектив Дніпровського національного академічного українського  драматичного  театру  в  особі  постановників та  Марії  Проценко  починає важливу роботу з  відновлення національної пам’яті. І  місія ця в першу чергу громадянська. А за неї не дякують, а глибоко поважають.

Львів, жовтень 2019 року.

 Світлана Максименко,

 кандидат мистецтвознавства.