Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

ФІЛОСОФІЯ КОХАННЯ У ВИСТАВІ «БЕЗІМЕННА ЗІРКА» ЗА КОМЕДІЄЮ М. СЕБАСТІАНА

Д. І. Мосієнко, С. В. Нечипоренко  

 

ФІЛОСОФІЯ КОХАННЯ У ВИСТАВІ «БЕЗІМЕННА ЗІРКА» ЗА КОМЕДІЄЮ М. СЕБАСТІАНА

 

Момент злиття двох закоханих душ митці оспівували протягом віків. Кохання вважають найтаємничішою, ірраціональною стороною людських взаємин, водночас це те, що живить серце й окрилює людину. Учені – філософи, психологи, соціологи – присвячували його осмисленню томи своїх праць, серед них З. Фройд, Е. Фромм, А. Маслоу, Ф. Моргун, Р. Мей та ін. Кохання тлумачать як почуття глибокої сердечної прихильності до особи, прив’язаності або сильного інтересу до когось. Любов’ю називають внутрішній, духовний потяг до чого-небудь; глибоку повагу, шанобливе ставлення чи приязнь до людини; стосунки між чоловіком і жінкою, викликані прихильністю. Ще в античності виділяли різні типи кохання: 1) Агапе – так стародавні греки називали м’яку, жертовну, поблажливу любов до ближнього. У пізнішому християнському поданні любов-агапе (лат. сaritas, dilectio) мислиться як зумовлена й опосередкована любов’ю до Бога: вона виникає не в результаті потягу до конкретного коханого, викликаного його зовнішніми і внутрішніми достоїнствами, а як прояв любові до ближнього, властивий людині в цілому. 2) Eros – сексуальна любов або почуття збудження між людьми, які відчувають фізичний потяг одне до одного. 3) Філія – це давньогрецьке слово часто перекладають як «дружба» або «любов», воно не має точної відповідності в інших мовах і позначає «дружність», «тяжіння», «потяг», «любов». Це одне з центральних понять натурфілософії Емпедокла; іменник «філія» має в грецькій мові однокореневе дієслово φιλέω – «любити; ставитися по-дружньому». 4) Сторге́ – стародавні греки так називали сімейну, споріднену любов, прихильність, яку відчувають батьки до дітей. У соціальній психології цей термін використовується на позначення любові, яка розвинулася через дружбу. У концепції Джона Алана Лі, котрий зіставляє стилі – Ерос, Сторге і Людус – з трьома кольорами кохання (червоним, жовтим і блакитним), Сторге – один із трьох базових видів любові, у комбінації з Людус він утворює практичну любов-прагма, коли один з партнерів швидше потребує кохання іншого, ніж кохає сам, а в комбінації з Ерос – безкорисливу любов-агапе людини, готової на самопожертву [3].

Мистецтво театру, як і художня література, є джерелом дослідження почуття кохання і його виявів. Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка нещодавно відсвяткував своє 100-річчя, його афішу прикрашали назви найкращих творів вітчизняної і зарубіжної класики. Серед художніх здобутків останніх років – постановка романтичної комедії на 2 дії за п’єсою М. Себастіана (Йосефа Хохнера) «Безіменна зірка», прем’єра якої відбулася 2008 року. Твір іде в перекладі В. Шевченка, постановка, сценографія та музичне оформлення заслуженого артиста України Вілена Головка, хореографія В. Івлюшкіна. Ролі виконують: заслужені артисти України Вілен Головко та Світлана Сушко – Григ і Мона, заслужений артист Валерій Мойсеєнко – учитель Мірою, начальник вокзалу – Влад Олійник, мадмуазель Куку – Галина Самара, композитор Удря – Василь Петрушко, Пасху – Дмитро Прищепо, учениця – Олена Завгородня, кондуктор – Володимир Носко, селянин – Ярослав Безкоровайний, бармен – Ігор Кирильчатенко (цю роль придумав для спектаклю сам Вілен Головко).

Під час першого відвідання театру цей заклад культури уявлявся чимось надзвичайним, сутність і символіку якого можуть осягнути лише обрані. Співробітники у вишиванках, які запрошували до зали, та глядацькі аплодисменти на початку одразу настроюють на сприйняття урочистого дійства.

Фабульну основну блискучої романтичної комедії М. Себастіана «Безіменна зірка» становить пригода, що трапилась у невеликому містечку, повз яке проходять швидкісні потяги. Одного разу несподівано для всіх із потяга, що зупинився, висадили безквиткову пасажирку – вишукану тендітну пані на ім’я Мона (актриса С. Сушко), якій нічим було заплатити за проїзд. Красуня надто емоційно сприймає факт, що вже не може продовжувати свій шлях до Бухареста, і вирішує «вчинити самогубство», але допомогу пропонує місцевий учитель Марін Мірою (артист В. Мойсеєнко), він відводить пані до себе додому й обіцяє дати грошей на квиток. Чудова гра акторів та лаконічні умовні декорації (прозорі стіни – натяк на обмеження простору, яке можна зруйнувати, змінивши щось у своєму житті) зацікавлюють глядачів.

Здивувала несподівана поява акторів просто з бокових виходів до зали: це городяни (ролі яких виконують артисти балету), які приходять зустрічати кожен потяг, адже для них це свято, бо окрім цього в містечку не відбувається нічого нового. Вокзал вабить людей як шлях до прекрасного й невідомого. Серед них і учениця-старшокласниця – вона прагне пізнати інший, кращий світ. Суб’єктивним було і сприйняття часу глядачами протягом вистави, який то плинув непомітно, здавалося, навіть іноді зупинявся, а моментами поспішав, немов той дизельний електропотяг у п’єсі – швидко і ритмічно.

Психологи виділяють кілька стадій вияву спалахів закоханості чи гніву: 1 – період любовної ейфорії, коли образ коханої людини освітлює все навколо, навіть до слухових і зорових галюцинацій, а світ сприймається через «рожеві окуляри». На 2 стадії настає деяке охолодження почуттів, однак зустріч з коханою людиною, навіть спогад про неї викликають приємні почуття у закоханого. На 3-й відбувається подальше охолодження емоційних стосунків, проте відсутність коханого спричиняє психологічний дискомфорт, тривожність, навіть неусвідомлену образу, що його (її) немає поруч. 4 – стадія звикання, сигнал про втому від коханої людини, коли радощі приносять лише знаки уваги, подарунки; хочеться втекти від реальності, відпочити від свого обранця. На п’ятій думки про нього викликають негативні емоції, спільне життя втрачає сенс [1, 24-25].

За короткий проміжок часу – одну ніч перебування Мони в домі Мірою – між молодими людьми спалахує кохання, що робить молоду жінку неймовірно щасливою. Ідилію руйнує приїзд багатого коханця Грига, який самовпевнено доводить Моні, що їй не місце в цій «дірі», і випещена красуня їде, залишившись в уяві Маріна яскравою кометою, яка на мить осяяла небосхил його життя і продовжила шлях на своїй орбіті. Таке кохання  можна тлумачити як щось середнє між Філією та Еросом (за класифікацією давньогрецьких філософів).

Зусиллями акторського колективу під режисурою Вілена Головка вдало відтворено атмосферу випадкової, але доленосної зустрічі в долях двох різних людей, зіткнення двох світів, безіменної яскравої «зірки» та звичайного шкільного вчителя. Історія їхнього кохання, такого неймовірного і палкого, що емоційно й проникливо відтворена акторами театру, є піднесеною і фантастично красивою, немов нічне зоряне небо. Молоді чоловік і жінка належать до різних соціальних прошарків: він – учитель астрономії зі скромним достатком у провінційному містечку, який захоплено вивчає зірки і витрачає останні гроші на рідкісні енциклопедичні видання, а вона, немов та зірка – яскрава, таємнича й безіменна.

Ідея вистави в тому, що щастя людини – у вічному пошукові, в шансі таки віднайти свою зірку та ніколи її не відпускати. Астроном вирахував на небі існування нової, невідомої нікому, зірки, але ще не дав їй ім’я. Надихнула його на це загадкова пані на пероні вокзалу. Мірою порятував її, не дозволив і далі перебувати в полоні приземленої буденщини, так і не побачивши Велику Ведмедицю.

Протягом розгортання подій глядачеві здається, що неминучим є хепі-енд, проте накал почуттів стрімко зростає, коли на сцені з’являється багатий коханець і покровитель Мони Григ у виконанні актора В. Головка, який розшукав її в убогому вчительському помешканні. Холодний і розсудливий, він переконує  красуню, що їй не місце у провінції, бо через кілька років вона нічим не буде кращою за мадам Куку, верескливу і закомплексовану вчительку, та приречена жити з дивакуватим бідняком. Не маючи змоги опиратись, романтична героїня залишає містечко, наостанок переконуючи Мірою, що він правий у своїх астрономічних спостереженнях: «Жодна зірка не сходить зі свого шляху і не перетинається з іншими зірками». Їхнє кохання виникло раптово і, мов прекрасний зорепад, освітило все навколо іншим, небуденним сяйвом, але і так само швидко і згасло, подарувавши миті, які вони ніколи не забудуть. «Любов росте в довгому очікуванні і гасне, швидко отримавши своє» [2], – твердив давньогрецький поет-комедіограф Менандр. Його філософське осмислення кохання перегукується з ідеєю романтичної комедії М. Себастіана, головний герой якої – самотній учитель Марін Мірою теж довго чекав на своє кохання, знаходячи втіху в пошуках нової зірки на небі, а вона з’явилась раптово у його житті в образі прекрасної незнайомки, промайнула, мов блискавка, і розчинилась у глибині небес.

Родзинкою твору є те, що розуміння героями кохання кардинально відмінне! Глядачам стає очевидно, що Мона переживає справжні почуття вперше у своєму житті, незважаючи на тривале співжиття із забезпеченим коханцем, оскільки не була з ним по-справжньому щасливою. Це період глибокої пристрасної закоханості, коли світ сприймається в яскравих барвах. Кохання для Грига – це видовищна гра, за яку треба платити, він ставиться до Мони не як до повноцінної та рівної собі особистості, а як до дорогої речі, яку можна викинути у будь-коли або замінити на нову. Його почуття – це поєднання Людуса і Сторге, коли при виборі партнера враховують соціальні фактори і навіть комфорт, а кандидатки оцінюються дуже ретельно; це переважно раціональне кохання.

Марін Мірою в любовному трикутнику постає людиною, готовою до самопожертви (Ерос і Сторге, любов-агапе). Вирішивши, що його партнерці буде краще з іншим, хай навіть із суперником, він ладен поступитись своїми почуттями. Для вчителя астрономії кохання – це щось далеке й прекрасне, немов відкрита ним зірка, почуття, яке підносить людину над реальним дріб’язковим світом із його умовностями. Цей герой виступає антагоністом Григу, він вважає кохання ідеальним почуттям, заради якого варто відкривати на небі нові зірки та називати їх на честь своєї коханої.

 У фіналі вистави – розв’язка конфлікту між героями історії про зірку, яка хотіла зійти зі свого шляху. До Мони звернені слова вчителя: «Бувають вечори, коли зірки холодні, але у цей вечір вони немов світилися теплом і гріли мене… Але орбіти зірок не можуть перетнутися і поєднатися».

Перегляд вистави змусив глядачів замислитися над питанням: що є кохання, для чого воно виникає у серцях людей? Здається, тільки раптове і палке почуття може зберегти чуттєвість, як у перші миті, а його яскравий спалах назавжди залишиться у душі, як та безіменна зірка, велична і недосяжна.

Мосієнко Даніїл — студент китайського відділення ДНУ ім. Олеся Гончара, Нечипоренко С.В. — доц. кафедри української літератури ДНУ ім. Олеся Гончара.

 

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ:

 

  1. Дмитренко, Анатолій. Психологія кохання. Київ: Видавець Микола Дмитренко, 2007.
  2. Менандр // Wikipedia. – Режим доступу: https://supermif.com/zitatus/zitatus_menandr.html
  3. Семь видов любви у древних греков // maelinhon.org – Режим-доступу: https://maelinhon.org/v-drevnej-gretsii-vydelyali-7-tipov-ljubvi/

 

  ã Мосієнко Д. І., Нечипоренко С. В., 2020