Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Кара сумління: про моновиставу Вілена Головка «Де твій брат, Авель?»

Кара сумління: про моновиставу Вілена Головка «Де твій брат, Авель?»

На малій сцені Дніпровського національного академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка 12 березня 2020 року відбулася прем’єра моновистави заслуженого артиста України Вілена Головка «Де твій брат, Авель?» за однойменною п’єсою драматурга, кіносценариста і прозаїка Юліу Едліса. Твір вийшов друком у 1965 році й зазнав критики, через що понад десятиліття автор не мав доступу до театральної сцени. Проте питання, порушені в драмі, не втратили своєї актуальності: війна осмислюється як випробування не лише фізичних, а й моральних якостей людини. З історичних даних відомо, що 1965-го року, коли, власне, й відбуваються події в драмі, написаної до 20-річчя Перемоги, радянська влада вперше оголосила 9 Травня вихідним днем.

Центральною у виставі є проблема зради як порятунку життя та вічної кари власним сумлінням. Питання спокути – необхідність зізнання персонажа своєму старшому синові про негідні вчинки під час війни, аби зняти з душі вагу гріха.

Реалізуючи своє режисерське обдарування, Вілен Головко звернувся до цікавого драматургічного матеріалу – п’єси Юліу Едліса «Де твій брат, Авель?», в якій відчутним є біблійний інтертекст. Простежується діалог автора (як і актора в моновиставі) з літературним досвідом минулого, зокрема з біблійною історією про братовбивство. Каїн, старший син Адама і Єви, став першим убивцею на землі через заздрощі. Хоча Господь і повчав його: коли недобре робитимеш, «то в дверях гріх підстерігає…, а ти мусиш над ним панувати» [1, 4]. Але Каїн знехтував порадою і після злочину на питання Бога: «Де Авель, твій брат?» відповів: «Не знаю. Чи я сторож брата свого?» [1, 4], – за що й був проклятий. «І сказав Господь: “Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки… Мандрівником та заволокою будеш ти на землі”» [1, 4].

У виставі В. Головка головною є думка, а не зовнішня дія. Акцент зроблено на внутрішніх переживаннях героїв, котрі ніби ведуть віч-на-віч психологічний двобій, прихований від сторонніх очей.

Актор Вілен Головко вдало зіграв усі три ролі, виступивши в різних іпостасях: двох чоловіків-антагоністів та кокетливої офіціантки Галі. З образом останньої, зокрема пов’язана думка про те, що на долі кожної родини позначилися жахи війни. Навіть ті, хто народився пізніше, в повоєнний період, усе життя відчувають на собі вагу пережитої всенародної трагедії. Прикладом чого є доля молодої офіціантки, батько якої не повернувся з японської, але в 45-му, по дорозі з Берліна, заїхав додому; вона народилася вже після війни і зовсім його не знала, проте з гордістю повідомляє відвідувачам кафе своє ім’я та по батькові – Галина Василівна. Отже, образ цієї молодої жінки уособлює зв’язок поколінь: тих, хто пережив воєнне лихоліття, і хто народився вже в мирні часи.

Чоловіки – колишні в’язні концтабору – безіменні, вони нібито випадково зустрічаються в приморському кафе на воді «Хвиля». У виставі В. Головка їх умовно названо «Я» і «Він».

Зацікавлює глядачів момент пізнавання. Інтрига, загадковість сюжету надає виставі ознак детективного жанру. Перебування героїв у ситуації впізнавання одним одного – театральний прийом, відомий  ще з античності, тримає глядача в постійній емоційній напрузі: а що ж сталося з ними в ті далекі роки їхнього перебування в німецькому концтаборі? Конфлікт набуває яскраво вираженого морально-етичного характеру. Вілен Головко засобами акторської виразності вдало відтворює перед глядачем ідейний двобій між головними героями – зрадником, який ступив на стежку пристосовництва заради збереження життя і комфорту, та полоненого бійця, котрий не перейшов межу, прийнявши всі тяжкі випробування, які випали на його долю.

Родзинкою вистави є багаторазове зміщення часових планів – від 1942 року (періоду Великої Вітчизняної війни) до 1965-го – часу, коли розгортається дія перед глядачем. У початкових діалогах накреслено протиставлення характерів чоловіків: перший з них («Я») весь час їздить відпочивати в одне й те саме місце, не має сім’ї, образ другого («Він») розкривається за допомогою самохарактеристики («Я двічі в одне місце не люблю. Усе цікавлюся – раптом де краще?») та речової деталі – носить темні окуляри, виправдовуючись, що сонце ріже очі. Згодом глядач розуміє, що він насправді є самотнім, постійно живучи у внутрішньому напруженні, тікає сам від себе, ховаючись за окулярами  від раптової зустрічі з людиною зі свого минулого, яка нагадає про його ганебний учинок.

Актором вдало показана хисткість, неоднозначність людських стосунків та несумісність моральних категорій вірності ідеям справжнього патріотизму і зради.

«Він» у 1942-му, щоб порятувати себе, підписав угоду з німцями, завербувався до так званої російської визвольної армії генерала Власова, вдягнув їхню форму (з нашивкою на рукаві по-російськи «РОА») і став наглядачем у табірній охороні (надзирав за радянськими полоненими), робив, що наказували, напевно, брав участь і в розстрілах. Табір цей німці розстріляли в 43-му, а головному героєві пощастило врятуватися дивом, він – «недостріляний» (одна куля потрапила в голову, друга застрягла в ребрах), вночі він доповз до лісу й дістався села.

У виставі осмислюються питання пристосовництва, зради і прощення, яке повинно чи не повинно відбутись. І до яких наслідків це прощення призведе? (Згадаймо біблійне: «І сказав Каїн до Господа: “Більший мій гріх, аніж можна знести”» [1, 4]). У московській версії радіовистави (режисер-постановник О. Хухлін) «Він» практично не покаявся і йде переможцем; молодих головних героїв озвучують інші актори, ніж при зустрічі зрілих чоловіків 20 років по тому. В оригінальній сценічній інтерпретації літературного матеріалу В. Головко пішов за Ю. Едлісом: головний герой не доносить у відповідні органи, не йде до міліції чи КДБ, а говорить співбесіднику, ніби звертаючись у своєму монолозі до кожного, хто в глядацькій залі: «Я після твоєї зради оговтатися не можу…як ти міг?!.. немає доказів…Але я – є… Для того ми й зустрілися, щоб ти це знав». Глядач має замислитися: чи можна прощати людям убивства і зраду? Чи не є для таких уникнення покарання дозволом повторно вчиняти те саме? Тобто конфлікт не набуває політичного характеру, а розгортається в суто моральній площині, акцентуючи тим самим питання, винесене автором у назву твору: чи варто прощати таких Каїнів, які за вбивство брата не понесуть жодної кари, окрім покарання власним сумлінням? Головний герой свідомий своєї місії: «…Я був для нього за всіх – за суддю, за свідка, за прокурора й захисника, і право помилування теж було за мною».

За спогадами самого В. Головка, у післявоєнні часи кореспонденція могла дійти до адресата навіть без точної адреси, як трапилося в період його навчання в Канівському культурно-освітньому училищі 1962 року, коли в листі до батька він не надписав на конверті село, вказавши лише адресу відправника (свою). Герой вистави Головка не надсилає листа синові зрадника, вважаючи, що моральна спокута і кара сумління важливіші за вирок суду, достатньо того, що «Він», завдяки викриттю головного героя, пережив душевні катаклізми, зізнавшись у скоєному, виговорився та деякою мірою очистив свою душу.

У внутрішньому монолозі, зверненому до уявного співбесідника – старшого сина зрадника-власівця – головний герой п’єси Ю. Едліса заперечує фашизм, який не є «вище добра і зла», «лише зброя і меч, а мета в інших руках» (алюзія на працю Ф. Ніцше), бо ця ідеологія – породження Гітлера, що буде перетворювати морально слабких – на зрадників, аби далі продукувати зло. І хоча після війни минуло 20 років, колишній полонений досі не може оговтатися від пережитого. Святий апостол Іван у першому соборному посланні пояснює, за що ж Каїн забив Авеля: «Бо лукаві були його вчинки, а брата його – праведні» [1, 274]. Апостол Юда говорив про сучасних йому нечестивців: «Горе їм, бо пішли вони дорогою Каїновою…» [1, 277]. Так філософський план біблійних текстів поєднано з реаліями ХХ століття.

Вдалим є і кольорове вирішення вистави: з одного боку, ясно-білий одяг актора нагадує про невинність Авеля, котрий прийшов, ніби з нереальності, не судити, але розібратися в причинах зради. З іншого, білі брюки Вілена Головка й такого ж тону сорочка навипуск створюють атмосферу курортного відпочинку, емоційної і фізичної розслабленості, нібито часової і просторової відстороненості від проблем, спочатку налаштовуючи глядача на сприймання чогось легкого. Цьому сприяє і музика, що лине з екскурсійного теплохода «Безсмертний», – популярні в 60-х мелодії «Летять, ніби чайки» у виконанні Д. Гнатюка, «А снег идет…» М. Кристалінської, «Королева красоты» М. Магомаєва, а синій і сірий кольори сцени й завіси передають широту й неосяжність простору моря й неба. Це посилюється й звуковим рядом: шум прибою, крики чайок, повторювані вигуки з гучномовця про дівчину в білій шапочці, що суворо попереджають її не запливати за буйки. Такі слова сприймаються алегорично: як застереження не ризикувати, не випробовувати свою фізичну міць і нерви інших (у виставі – рятувальників). У такій же ситуації вибору – чи загострювати подальший конфлікт зі співрозмовником і вдатися до повного викриття його злочину (зради), чи так і залишитися наодинці із сумнівами розтривоженого сумління – перебуває головний герой спектаклю, якому ці вигуки нагадали голос із німецького гучномовця на станції, що керував діями в’язнів пересильного табору в часи війни. Кілька разів чоловік прагне то підтвердити свої здогади й викликати співрозмовника на відверту розмову, то відкидає власні припущення, намагаючись опанувати себе, заспокоїти душевні хвилювання.

 Вагомим є акцентування, як у тексті п’єси, так і у виставі, змін у стані природи: страшенна спека – 32º в тіні, згадка про важкі дощові хмари, що насуваються, грім та очікувану зливу, – сприяють нагнітанню драматизму ситуації. Звук крапель дощу нагадує одному з героїв удари куль. Показано, як переміни погоди: спека – гроза  – дощ впливають спочатку на фізичний, а потім і на психічний стани чоловіків. Знемагаючи від спеки, вони обоє замовляють офіціантці холодне пиво і обмінюються нібито малозначущими фразами, як буває звичайно на відпочинку між незнайомими людьми. Майстерність жестової характеристики, вміння актора Вілена Головка зображувати те, чого не бачиш насправді, «влазити в шкуру» кожного з трьох персонажів – патріота, незламного борця з фашизмом, і зрадника, молодої звабливої офіціантки.

Тонка психологічна гра, коли в діалогах чоловіків зростає емоційна напруга, що врешті набуває характеру вибухового конфлікту в ситуації пізнавання, коли з’ясовується істина: вони справді разом 20 років тому перебували в концтаборі на території України.

У фіналі вистави розв’язка конфлікту призводить до змін у фізичному стані центрального героя: йому стає важко дихати, виникає гострий біль у серці, він просить води та п’є ліки. Через сильний серцевий напад час для головного героя ніби зупиняється, чоловік перебуває на межі життя і смерті. «І ще через сто тисяч років вона закричала: …Що з вами, дядечку! Дядю Володю, телефонуй до швидкої, клієнт кінчається!..» Критичний стан надзвичайно правдиво передано Віленом Головком: змінюються не лише голос і рухи актора, а навіть і колір його обличчя, не виникає жодного сумніву в тому, що душевні хвилювання через пережиту людську підлість і зраду можуть і через 20 років призвести до трагедії – вкоротити людині віку.

 «Де твій брат, Авель?» – один із кращих моноспектаклів Вілена Головка, який уже понад дев’ять років працює в цьому жанрі (вистави «В катакомбах» за Лесею Українкою (2011), «Повернення до раю» за щоденником і поезіями Т. Шевченка (2015), «Старий і море» за Е. Хемінгуеєм (2017). Цей перелік засвідчує талант і акторську самодостатність В. Головка – найбільш запитаного актора, ролі якого мають успіх і у виставах на великій сцені: Пузир («Хазяїн» І. Карпенка-Карого), філософ Діоген («Діоген» В. Константинова й Б. Рацера), ґріг «Безіменна зірка» М. Себастіана (Й. Хохнера), Гострит «Вечір» О. Дударєва та ін.).

Заслуговує на схвалення і звуковий ряд у виставі. У фіналі спектаклю звучить «Молитва» (музика і текст Булата Окуджави):

«Каину дай раскаяние…

И не забудь про меня.

Я знаю: ты все умеешь,

Я верю в мудрость твою,

Как верит солдат убитый,

Что он проживает в раю…».

Сповнені філософського змісту рядки у виконанні тендітного дівочого голосу вселяють віру в те, що не всепрощення, а тільки щире каяття стане запорукою очищення людських душ від зради, бруду, гріха. Не даремно в кульмінаційній сцені, коли «Він» (той, хто зрадив) пропонує головному герою в таборі теж підписати згоду з німцями, – іде дощ і під ногами чвакає мокра осіння земля, огороджена колючим дротом. Так автор вистави підкреслює потребу морального очищення людини, думку про те, що у світі можливі правда і справедливість. Це сприяє закінченню спектаклю на світлій ноті; тобто головна ідея вистави – зрадник (як біблійний Каїн) мусить покаятися і спокутувати свій гріх.

Варто щиро подякувати талановитому майстру сцени Вілену Головку за насолоду від зустрічі з театральним мистецтвом та спонукання до розмислів над вічними моральними категоріями, поданими у цікавій формі моновистави.

Попри огріхи перекладу, деякі мовленнєві похибки та залишки ремонтних робіт на малій сцені, вистава справляє незабутнє враження на глядачів, спонукає замислитись над питаннями, які є актуальними з біблійних часів.

  1. Біблія, або книги Святого письма Старого і Нового Заповіту. – К. : Вид. місійного тов-ва «Нове життя Україна, Кемпус Крусейд фор Крайст»,1992. – 296 с.

                                                           Світлана Нечипоренко,  к. філол н.,

                                                           доц. кафедри української літератури

                                                           ДНУ ім. Олеся Гончара