Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Вілену Головку 75 !!!

ВІЛЕНУ ГОЛОВКУ  — 75 !

 Музикант за першою освітою, кіноактор, організатор глядача, режисер, батько, винороб!

Це шевченківець-ювіляр — заслужений артист України Вілен Головко !

Вілен

Вілене Романовичу, народилися і зростали на Черкащині. Розкажіть про своїх батьків.

Народився у с. Ротмистрівка, Смілянського району у родині вчителів. Батько мав вищу освіту. Був директором школи і вчителем історії у с. Ковалиха, де ми жили поки мені не виповнилося п’ять років. Мати викладала російську та німецьку мови. Потім наша сім’я переїхала до села Межиріч, що 20 км. від Канева.

– Хто прищепив любов до музики? Адже, Ви і музикант за освітою.

Батько грав на скрипці. Вів у школі гурток, керував ансамблем народних інструментів, в якому  я у сім років вже грав на балалайці, сестра ­– на гітарі,  батько ­­– на скрипці та інші школярі. У 15 років я вступив до Канівського культурно-просвітного училища на факультет народних інструментів. За чотири роки опанував баян, домру. Фортепіано було загальне,  але на 4-му курсі я грав Рахманінова прелюдію «До-дієз мінор». Потім два роки у Кам’янці викладав фортепіано у музичній школі.

–  Все-таки не пов’язали життя із музикою. Що вплинуло на рішення стати артистом?

Рішення народжувалось поступово. Був у нашій школі вчитель математики, який прийшов працювати  після закінчення Московського університету, ходив у вишиванці. Так він створив самодіяльний театр. Ставив «Безталанну», «Дай серцю волю – заведе в неволю», інші  п’єси. У нього були зайняті дорослі, переважно вчителі, в тому числі і мої батьки. Мати мала акторський хист.  Пізніше, уже в Кам’янці,  в районному будинку культури я потрапив на концерт, на якому  виступали студенти з театральних вузів Москви.  Один хлопчина так емоційно читав Єсеніна, Євтушенка, Рождєствєнського…  мене це дуже вразило! Там же  режисер гуртка якось запропонував зіграти одну роль. Я так зіграв, що мені всі почали радити йти в артисти.

– Напевне, були кумири  кіно?

– На початку 1960-х вийшов фільм «Молодший брат» режисера О.Зархи. У фільмі задіяно багато хороших артистів, але найбільше мені сподобався Олександр Збруєв,

такий запальний, оптимістичний. Він повторював: «Держи хвост пистолетом!» Вразив Є.Смоктуновський у ролі Гамлета у однойменній стрічці.  У 1966 році пішов у армію. Там організував хор, розкладав пісні на три голоси.  У будинку офіцерів я  читав «Реквієм» Р.Рождєствєнського: поставив солдата з гранатою, другий лежав з кулеметом, третій зображав пам’ятник… Керівництву сподобалось і на святкування 50-річчя Радянської влади перед багато чисельною аудиторією  читав вірш Маяковського «В.І. Ленін». Пізніше обком партії, не комусь із драмтеатру, а мені доручив читати “Ярмарка в Симбирске» Є.Євтушенка на параді до Дня Перемоги. Доля звела мене з  відомим майстром художнього слова, нар. арт. СРСР Дмитрієм Журавльовим. Після прослуховування мого читання він визнав: «Не знаю, какой из Вас будет артист, но чтец будет очень хороший. Может быть, и меня скоро замените».

Навчалися в Київському театральному інституті ім. І.Карпенка-Карого у професора Л.А. Олійника. І вже на другому курсі стали актором літературного театру «Слово» при Спілці письменників України. Я чув, що викладачі у той час не дуже добре ставилися до роботи студентів за межами навчального закладу.

– Викладачі були не проти, а от однокурсники заздрили, тому що був затребуваний. У театрі як актор-читець  читав прозу і поезію на ювілеях Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, на роковинах Андрія Малишка. За це ще й отримував гроші, також підробляв на радіо. Записував радіовистави з народними артистами СРСР Аркадієм Гашинським, Степаном Олексенком та багатьма іншими.

–  Які вислови, учення майстра запам’ятали на все життя?

– Леонід Олійник часто казав: «треба вгризатися в партнера», не бути самим по собі, треба взаємодіяти, чути його, реагувати на зміни у поведінці і так далі. Також він наголошував на тому, що актор ще зранку вдома повинен готуватися до вечірньої вистави. Якщо граєш скупого, значить уже зранку мий руки без мила, граєш  злодія – веди себе, як злодій.

Ну, мабуть, у певних межах? Бо так можна і до міліції загриміти. Перевтілюватися більше внутрішньо?

(Сміється) ну, звичайно. Потім, Ви бачили мене коли-небудь на «брехалівці»[1], щоб я під час вистави розмовляв із колегами?

Не пригадую.

– До кінця вистави актор мусить думати тільки про свій вихід, за кулісами відчувати темпоритм вистави, не виходити з образу до завіси. Цьому теж вчив Леонід Артемович.

Після закінчення інституту  почалося акторське цигансько-кочове життя. Відразу потрапили до Івана-Франківського музично-драматичного театру ім. І.Франка?

– Через гарну дикцію мене направили працювати на радіо. Однак, все-таки хотілося на сцену, та й квартири у Києві не дали б. Ще не маючи диплома, у серпні 1972 року в складі Черкаського музично-драматичного театру я приїхав на гастролі до Дніпропетровська, де зіграв Гриця у виставі «У неділю рано зілля копала». Це був мій перший виступ на сцені театру   ім. Т.Шевченка.  Одного літнього дня на проспекті

ім. Карла Маркса зустрів гарну дівчину і в той же день  ми розписалися із Нелею.

Овва! А кажуть кохання з першого погляду буває тільки в кіно!..

– І живемо уже 42 роки разом, маємо двох дітей та онуків. Запропонували працювати у Івано-Франківську і ми переїхали туди. Грав головні ролі  у театрі

ім. І.Франка. До речі, тоді у трупі був і Анатолій Канцедайло, теперішній головний режисер Дніпропетровського театру   ім. Т.Шевченка. Тоді він був актором. У 1974 році я знову повернувся до Дніпропетровська і відпрацював два сезони у драматичному театрі ім. М.Горького.

–  Із ким довелося співпрацювати у російській драмі ?

– Із режисером Зубовським, артистами Жаном Мельниковим, Володимиром Аполоновим, покійними Віктором Баєнком, Людмилою  Шкуркіною. Чудові митці.

Далі – абсолютна  несподіванка.  Опиняєтесь аж у Сибіру. Красноярський  край.  Стаєте заступником директора Норильського драматичного театру. Сталося це у 1976 році. Яким, як кажуть, вітром, Вілене Романовичу?

– Туди, до Норильська, поїхали на заробітки двоє моїх знайомих акторів і розповіли про мене. Директор театру зателефонував уночі (у них був день) і  запросив на роботу. Це була вигідна фінансова пропозиція, тому що оклад запропонували   500 крб. Це у п’ять разів більше, ніж я отримував на посаді актора. Пропрацював там я півтора роки.  Із 1977-1987 рр. я працював на посаді директора Ачинського драматичного театру, граючи при цьому на сцені. Наприкінці 1980-х півроку побув директором Черкаського драм. театру і знову потрапив до Дніпропетровського театру ім. Т.Шевченка – три місяці із трупою їздив на гастролі по містах Російської федерації.

–  На початку 90-х Ви знялися в ряді телефільмів театру-студії «Воля» у  режисера Лідії Кушкової.  На екрані виглядаєте, як кіношний актор із стажем. Чи були ще проби у кіномистецтві?

– По-перше, я дуже вдячний Лідії Степанівні за це запрошення. Мені було дуже цікаво працювати з нею, та й зараз теж. Вона багато мені дала як режисер, багато підказувала. «На полі крові» Л.Українки ми зняли у Криму на одному диханні. Одна зупинка була технічна і все.  У 1974 році був епізод у фільмі «Здесь нам жить». У 1975 на кіностудії    ім. О.Довженкка знімався фільм «Полынь – трава горькая», режисер –

н.а.У. М.Мащенко, який згодом зняв відомий фільм «Овід». Проте, той фільм так і не вийшов на екрани, заборонили. Це був мій шанс потрапити у кіно, тому що скільки ти не надсилай фотографій, знімаються ті, хто крутиться при кіностудії, і режисери люблять переважно брати  тих, кого вони вже знімали раніше, кого знають. У 1989 році знявся у московського режисера Олександра Бланка  у мелодрамі «Зима в раю» в ролі адміністратора ялтинської кіностудії, у своєму шкіряному пальто та капелюсі. Правда, говорив там не своїм голосом – не міг приїхати на озвучування стрічки, тому що тоді вже працював імпресаріо у Грузинському театрі «Елва». Згодом у 1995-2007 роках служив актором Білого театру на основі музею ім. Ф.Достоєвського, м. Петербург.

Більше двадцяти років прожили за межами України. Коли їхали туди, напевне, доводилося коректувати орфоепію?

Звичайно. Доводилося вчитися російській вимові.  Я брав уроки. Слухав фонограми. Викорінював наше «гекання».

 – Повернувшись на батьківщину, розмовляєте переважно українською.  На сцені мова грамотна. Було важко перестроюватись? Чи це як їздити на велосипеді – раз навчився і вже не розучишся.

– Так, було важкувато. Але я виріс в україномовному середовищі.  Були хороші викладачі у школі, в училищі, інституті. Я працюю в українському театрі і пишаюся цим. Мова і дикція – це культура артиста,  тому я і вдома, і на роботі переважно розмовляю українською.  Актор повинен бути у формі, не тільки у фізичній.

Риси характеру, що потрібні директору підприємства більш-менш очевидні, а от які  якості мусить мати актор?  Назвіть декілька найголовніших.

– Це такі риси: наполегливість, працьовитість… уміння самовдосконалюватись. Не менш важлива сценічна принадність. Ще важливо – мати громадянську позицію. Вірити у те, що ти робиш.

А що у характері ганебне як для самого артиста, так і творчого процесу взагалі?

– Заздрість.  Це страшна річ. Як і бажання «тягнути на себе ковдру» на сцені.

У 2007 році знову повертаєтесь до Дніпропетровського українського театру  

ім. Т.Шевченка, пропонуєте мені зробити переклад геніальної п’єси «Безіменна зірка» М.Себастіана на українську і здійснюєте постановку, підібравши і музику до вистави. Задум виник давно чи приводом було 100-річчя з дня народження румунського письменника?

– Ще у Івано-Франківську я грав учителя у цій виставі. Зіграв десь вистав п’ятдесят. Мені роль Мірою дуже близька…

Я вас розумію,  теж, як і Ви, колись вчителював. Ну і, напевне, образ Удрі, який  прагне диригувати оркестром, теж?

– Безперечно. Усі образи надзвичайно цікаві. І начальник вокзалу, і учениця, Іким, і Селянин. У іншому театрі я вже грав Гриґа.  Я бачив своє рішення.   Ідея така:  усі ми закохуємося у Мон, а живемо з мадемуазель Куку. П’єса ця мені дуже подобається.

Вона дає багато простору для фантазії,  чи не так? Трактувати образи можна

по-різному. Наприклад, учитель музики може бути дійсно обдарованим композитором, якому дійсно бракує грошей для реалізації своєї мрії, або, як у цьому спектаклі, бути кумедним плагіатором, якому все і всі заважають. Гриґ — заможний чоловік — Мони, згідно із  текстом спокійно веде діалог з Моною, коли дізнається, що вона ночувала у помешканні вчителя. Ваш Гриґ поводиться  екзальтовано, навіть нервово: виливає собі на голову воду з лійки? Але ж він дружині говорить, що зовсім не ревнує. Слова розбігаються з ділом…

 

– Розумієте, Гриґ набагато старший за неї.  Хоча він і говорить, що не ревнує, але він боїться втратити її. Тим більше, що у Мони з вчителем вночі була близькість.

Фізична? Однак, у п’єсі цьому немає підтвердження.

З усього видно, що інтим у них був.

–  Гриґ дійсно кохає Мону?

– Так. Він її дуже кохає. І він не б’є її, як Козаков у кінофільмі…
Не б’є – значить кохає?  Цікава думка.  Досить несподіваний фінал: обертається круг на сцені, символізуючи планету Земля, задоволений Удря перед публікою таки  виконує свою симфонію, а сексапільна мадемуазель Куку нарешті зваблює Мірою. Окремо – Мона із немовлям, поруч сидить Гриґ, дивиться у інший бік, через телескоп. Що він там шукає на небі? Його ж щастя тут, поруч із ним.

Якби я не вигадав такий фінал, то, може, і не став би ставити цю п’єсу. В ту ніч  відбулось зачаття. Ця  дитина від учителя.  Гриґ може знати про це, може ні.  Мона прищепила йому інтерес до астрономії, він почав вивчати небесні тіла. Нам завжди чогось не вистачає у житті… Таємно хочемо мати … але це не для преси. Ну, а ключова фраза вистави: «жодна зірка не відхиляється від свого шляху…»

Драматична поема «У катакомбах» Л.Українки, що йде на оновленій малій сцені театру. Тут Ви – абсолютний хазяїн становища, тому що це моновистава. Процес народження спектаклю  був уже легшим, адже не треба було витрачати нерви на артистів?

– Не думаю. Скоріше навпаки. Мені потрібно знайти позицію і дійовість слів різних персонажів. Що вони хочуть? Якби були партнери – одна справа, а тут треба  глядачу закласти думку персонажа, потім у глядачі знайти партнера, який вступає у діалог і зробити конфліктну ситуацію з текстом, який перед тобою. Коли придбав на книжковому ринку книгу з творами Лесі Українки і прочитав «У катакомбах», я зрозумів – це бомба! Ідея твору співпала з моїми атеїстичними поглядами. Автор робить виклик суспільству. Не треба чекати  раю там, а треба його робити тут!  У пролозі звучить вірш Т.Шевченка «Світе ясний, світе тихий». Тут багато дійових осіб, актори були зайняті у інших виставах, і, на мою думку, в театрі немає такого бунтаря-неофіта, який би міг так, як я зіграти. Тому вирішив поставити моновиставу. ЇЇ з успіхом прийняли студенти  інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а там зала більше, ніж на сто чоловік.

Хазяїн Пузир у вашому виконанні  досить органічний і переконливий, йдеться про  комедію «Хазяїн» І.Карпенка-Карого у постановці заслуженого діяча мистецтв України Анатолія Канцедайла. Як вважаєте, чому?   

– Напевне, тому що я бізнесмен у житті.

У репертуарі театру ви зайняті у багатьох виставах режисера Лідії Кушкової : «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка (Опецьковський), «Майська ніч» (Винокур) за М.Гоголем, «На полі крові» (Іуда),   «Лісова пісня» (Водяник)  Л.Українки,  «Наталка Полтавка» І.Котляревського (Виборний), «Бал» (граф Головацький), «Шалене кохання гетьмана» В.Веретенникова (магнат Потоцький), «Милі дітки» Ф.Кампо (Жорж), також головна роль   Діоген у однойменній комедії Б.Рацера, В.Константинова (реж. С.Чулков), Мультик у драмі «Вечір» О.Дударева (реж. А.Канцедайло).  Кого цікавіше грати ?

Кажуть, що у мене негативна принадність. Я погоджуюся з цим.  Мені подобається виправдовувати  вищезгаданих Іуду, Мультика, ката українського народу – поляка Потоцького, Жоржа, який приходить з речами жити до коханки, хоча межа між позитивним і негативним персонажем не завжди помітна. Дуже люблю роль Діогена. І п’єса чудова, сучасна.

Ви чудово читаєте Шевченка у виставі-концерті «Бал». Де, по-вашому, межа між акторською імпровізацією та відсебеньками?

Люблю імпровізувати, граючи Діда Мороза, наприклад, того ж Гриґа, але в рамках тексту! Я категорично не сприймаю додавання актором або режисером свого тексту. Це і є російською отсебятина. Імпровізація неможлива без партнера, потрібна взаємодія. Не з усіма це можливо. Зімпровізуєш або механічну помилку зробиш, а  колега стоїть на сцені і півгодини чекає, поки ти йому даси точну репліку, а потім за кулісами злорадствує : «Ага! Бачили?! Він тексту не знає! Я ж чекав на репліку, я не винуватий»…

Слава Богу, у нас є актори, які уміють зрозуміти, підхопити  і продовжувати далі гру.

–  Організатор-керівник театру. Організатор глядача.  Організатор акторів і постановочної групи при створенні вистави. Ким бути складніше?

– Не можна сказати однозначно. Думаю, директором найважче. Це велика відповідальність Потім – режисером, потім – організатором глядача. Все цікаво і все дається нелегко.

–  У 75 років така надзвичайна енергія, скрізь встигаєте, постійно у русі! Багато молодиків менш активні за Вас. Можливо, маєте якийсь секрет? Йога, особлива дієта?

– Я зростав у селі. З ранку до вечора важка робота по господарству. І город, і триста кроликів… Знаю, як важко заробляється копійка… тому без роботи не можу сидіти й сьогодні. За це я дуже вдячний своєму батькові.  Дієт ніяких не дотримуюсь.

Отже, трудоголик ще з дитинства. Усе життя крутитесь, як білка у колесі? Як відпочиваєте, знімаєте напругу?

– Маю дачу. Дванадцять соток. Двоповерховий будинок. Там  і працюю, і відпочиваю. Вирощую фрукти, овочі, квіти. Виховую онуків. Маю хобі – багато років займаюся виноробством. Сорти вирощую Київський ранній, Подарунок Молдови та інші. Бувало і сто відер винограду збирав. Проте, спиртне вживаю нечасто, на свята переважно.

Мій покійний дядько, художник,  часто повторював: «Сім’я – це тил для творця». В організації глядача допомагає Ваша невістка Олександра. Від дружини відчуваєте підтримку?

– Аякже. Стільки років скиталися разом… Дружина у мене – критик.  Любить театр і кіно, знає імена й прізвища наших і зарубіжних акторів, має книги на цю тематику. За життя передивилася багато вистав різних театрів, столичних, в тому числі; спілкувалася з багатьма відомими режисерами.   Іноді радить, підказує мені. Часто заходжу на кухню і говорю  текстом Водяника з «Лісової пісні», вона дивиться на мене… не второпає…

Таке і на роботі з Вами часто буває… Творчістю займається племінник Вашої дружини Сергій, мій давній знайомий ще з пори шкільних ансамблів. А син і донька не пішли у мистецтво. Ви не хотіли цього?

Сергій зараз у Києві продовжує займатися музикою: грає на гітарі та співає на вечорах, на корпоротивах. Він, до речі, чотири рази дивився « У Катакомбах» і сказав, що ці вистави  не були однаковими. Кожного разу він бачив щось нове. Діти пішли своїми шляхами, я не втручався у процес вибору.

– Все що відбувається у житті із людиною – це доля?

– Думаю, від самої людини залежить більше. Кожен сам коваль свого щастя.

Чому саме п’єса «Де твій брат Авель» Ю.Едліса обрана для постановки на малій сцені ?

Юліу Едліс – дуже сильний драматург і кіносценарист молдавського походження  20 століття. Він майстер діалога. Дуже лаконічно і точно. Не дарма один із критиків назвав його «радянським Чеховим». Ну і до того ж вона була написана у 1965 році, до 20-річчя перемоги над фашизмом, а у 2020–му ми у травні відзначатимемо 75-річницю…

— Так, так, зрозуміло. Вітаю Вас щиро із 75-річчям та бажаю залишатися таким же завзятим і невгамовним у творчості та житті ще багато-багато років.

 

Бесіду вів завліт

Дніпропетровського
національного театру ім. Т.Шевченка

Віктор Шевченко

[1] Кулуари театру (прим. автора)